Він запам’ятався не лише проведенням матчів в умовах тривог, воєнного стану, а й безкомпромісним суперництвом.
Перше місце посів «Севлюш» із Виноградова. У команди – блискучий сезон. Вона завоювала всі титули, зокрема й звання чемпіона. Золотий колектив ішов до своєї вершини цілеспрямовано та досягнув мети. Але шлях був непростим. Адже вперше вдалося очолити турнірну таблицю після трирічної перерви. Однак за будь-яких обставин виноградівці завжди знаходилися в числі фаворитів змагань. Головних складових тріумфу у «Севлюша» декілька. По-перше, підбір досвідчених гравців, до яких органічно під’єдналася молодь. По-друге, постать Адріана Пуканича як тренера-гравця. З одного боку, він уміло керував колективом, а з іншого, відмінно зарекомендував себе як конструктор і реалізатор атак. По-третє, збалансовано поставали на полі всі ланки. Особливо лінія нападу. Невипадково у п’ятірці кращих бомбардирів одразу троє голеадорів зі складу чемпіона – сам Адріан Пуканич, а також Михайло Чедрик, Михайло Реплюк. Що важливо, другим фінішував юнацький склад «Севлюша». А отже, у команди міцні тили поповнення з числа дублерів.
Неабияк сподобалася й «Медея». Команда в жорсткому суперництві не просто втрималася в числі призерів, а видавши яскравий фініш й зуміла вийти на срібний результат. Особливо цінною стала перемога в гостях над безпосереднім конкурентом – «Тячевом». Це притому, що колектив з Оноківської ТГ ледь не половину ігор звів унічию. Команда особливо надійно зіграла в захисті (із найменшою кількістю пропущених голів). А в нападі себе по-справжньому розкрив Іван Капустей. Слід також відзначити загалом сплав молодості й досвіду в колективі. Якщо, до прикладу, у воротах упевнено себе почував досвідчений Юрій Славік, то так само в «основі» міцно закріпився 19-річний Максим Лютнянський. Також слід окремо виділити постать тренера Мирослава Бабяка. У нього бракувало часу для перебудови команди, постійний психологічний тиск теж не був союзником. Проте «коучу» удалося зберегти холоднокровність і стратегічно підійти в цілому до завершального етапу змагань та продемонструвати більш ніж достойний фініш.
«Тячів» став бронзовим призером. Команда здійснила фурор у першому колі, постала самобутнім колективом, але так само несподівано провалила друге коло, здобувши тільки одну перемогу. Утім, не слід вважати такий виступ поразкою. По-перше, за щільної конкуренції команда все ж визмагала «бронзу». По-друге, навіть після «екватора» поступалася мінімально або гра внічию. Очевидно, що райцентрівцям не вистачило якоїсь дещиці: десь трішки фарту, десь несприятливого календаря (4 із 7 ігор на виїзді в другому колі), десь, можливо, повноцінних командних тренувань. Віриться, у колективі зроблять правильні висновки й іще порадують своїх уболівальників новими перемогами. Щоправда, якщо вдасться зберегти таких виконавців, як, до прикладу, Дмитро Антошин чи Михайло Лозинець. Адже їх хочуть бачити в себе й інші колективи.
Окремо слід виділити ще двох учасників із Тячівщини. «Вільхівці» та «Марамуреш». Вони продемонстрували достойний футбол і фінішували відповідно на 4 та 6 місцях. Притому успішно виступають у чемпіонаті України серед аматорів. На обласному рівні грали стабільно, без зривів, іноді й надупевнено, що спонукало фахівців весь час уважати їх основними претендентами на медалі. Більшого досягти хіба що не дозволили суперники, перемикання на кілька «фронтів» одночасно (у «Марамуреша» на матчі обласних змагань були навіть невиїзди) або певний нефарт. Єдине питання: обидва колективи зробили ставку на футболістів із-поза меж краю. А такий підхід, як відомо, у футбольних колах не вітається. Адже часто такі колективи довго не існують. Тим паче, коли і в складі юнаків немає місцевої підпори. Та наскільки такий підхід правильний, покаже час. Зрештою, це може бути й тимчасовим явищем – унаслідок складної ситуації в країні. А поки слід констатувати: Тячівський район – один із найелітніших в області. І значною мірою саме завдяки виступам поруч із «Тячевом» тих же «Вільхівців» і «Марамуреша».
«Бужора» фінішувала в першій п’ятірці, що теж є непоганим результатом. Команда провально стартувала – із серії поразок. Відтак серйозно на призові амбіції підопічних Івана Білака ніхто не ставив. Однак у подальшому наставник зумів налагодити гру в колективі. По-перше, на «екваторному» фініші бужорці набрали 6 очок із дев’яти. По-друге, після перерви дали справжній бій (і не безрезультатно) основним лідерам. Не забуваймо, що команда стала й фіналістом Кубка Закарпаття. Чого не вистачило «Бужорі»? Десь, мабуть, зимової підготовки, а десь підсилення складу. Також команді потрібно виробляти і «гостьовий» імунітет. Та в клубі самі визначаться зі своїми прорахунками й, без сумніву, додадуть у грі виконавців. Адже іршавський футбол має великі традиції. А наявність таких постатей, як Василь Зан, Іван Качур та деяких інших, повинно цементувати «основу» команди.
Сьоме місце чи не в найколоритнішого колективу – СК «Карпати» (Рахів). Цей клуб рівно виступив в обох колах, виконав завдання-мінімум – не фінішував останнім (знову ж за високої конкуренції), притому з відчутним відривом. А поява в команді Михайла Фляшка з Хуста, у тренерському штабі В’ячеслава Пінковського і, як наслідок, Пінковського-молодшого додатково привернула увагу до «Карпат». І хоч рахівці зірок із неба не хапали, але суттєво впливали на розподіл місць, наприклад, вигравши в «Марамуреша» або розділивши очки з тячівцями. Не забуваймо також, що горяни (порівняно з іншими суперниками) були не в кращому становищі стосовно виїзних матчів з огляду на географічне розташування.
Суперечливі думки викликала гра «Будівельника», який фінішував останнім. З одного боку, команда – дебютант змагань і гарт в еліті обласного футболу давався важко. З іншого, індивідуальний підбір виконавців був на високому рівні, але бракувало командної взаємодії. Унаслідок цього й мали місце кілька провальних зустрічей. Утім, молодий наставник Юрій Шукаль від матчу до матчу шукав кращу гру свого колективу. Як наслідок, і очок у другому колі «Будівельник» набрав більше. Підставою для оптимізму є те, що ужгородці стали чемпіонами серед юнаків, а отже, росте хороша зміна. Крім того, ветеран Руслан Соскида саме в складі «Будівельника» зумів досягти історичного бомбардирського максимуму. У майбутньому від нинішнього аутсайдера чемпіонату слід очікувати покращення дій. Звісно, якщо вдасться зробити правильні висновки з причин невдач.
У цілому чемпіонат дійсно в умовах воєнного часу, повітряних тривог, за складних міграційних явищ, але справив гідне враження. Були яскраві матчі, хороше суперництво, цікава розв’язка. Отож ці змагання варто все ж віднести до історичного активу закарпатського футболу.
Володимир ТАРАСЮК, ЗАФ
Фото Олексій МАТРУНИЧ, ФК «Севлюш» (Виноградів)
