Першу згадку про нього в документальних джерелах знаходимо ще в кінці XIV століття. В грамотах Мараморощини XIV—XV ст. відзначено, що угорський король Людовік Великий у тому році подарував синам воєводи Сааза Балку Драгову та Іоану Бичків, Білу Церкву, Тересву і Буштино (11 серпня 1373 року). Хоча ряд джерел вказують на те, що заселення Великого Бичкова почалося раніше, наприкінці XIII століття виникло поселення на правобережжі Тиси, потім в XIV—XV ст. заселювалась ліва сторона Тиси, що тепер входить до складу Румунії.ласниками Бичкова спочатку були волоські воєводи, але населення було русинським - , нащадками великого слов'янського племені білих хорватів. Постійні війни, феодальні міжусобиці, набіги кочовиків, турецько-татарська агресія, селянські повстання протягом середньовіччя приводили до скорочення чисельності мешканців села, яке поповнювалося за рахунок біженців з Галичини, Волині, Поділля. В 1444 році двоє бичківців Семен і Юрій одержали титули шляхтичів за героїзм у боях з турками в нижній течії Дунаю. Інші двоє бичківців — Богдан і Михайло Тотули одержали землі в Бичкові, Лузі і Крочунові теж за хоробрість у битві з турками під Варною, а Михайло Іргальцій — під Белградом кінці XV ст. Великий Бичків став центром Великобичківської казенної домінії, що займала значну територію у східній частині Мараморощини: від Ясіня до села Грушово, включаючи населені пункти лівобережжя Тиси (територія сучасної Румунії). На початку XVIII ст. Великий Бичків стає одним із центрів розвитку лісової і деревообробної промисловості, лісосплаву. В 1720 році на річці Шопурці побудовано лісопилку, яка стала найбільшою на Закарпатті. Тут виготовляли дошки для Белградських верфей і бочко-тару для солотвинських солекопалень. Права сторона річки Тиси була перетворена на річковий порт (Портош), де містились склади зі сіллю. Населення Великого Бичкова відбувало державну панщину, так звану «королівщину», і змушене було своєю тягловою силою перевозити сіль з Солотвино до портових складів. Щорічно бичківські державні кріпаки перевозили до 2000 штук великих соляних каменів. У порту сіль навантажували на баржі, плоти-бокори, і при охороні солдатів на чолі з офіцером її сплавлювали по Тисі в Угорщину. В 1732 році було сплавлено по Тисі в Белград 28600 дощок для будівництва австрійських кораблів. В кінці XVIII — першій половині XIX ст. на р. Шопурці діяв тартак з переробки деревини, виготовлялись дошки, столярні вироби, дранка, бочки, шпали для залізниць. У цей час Великий Бичків входив до складу 20 юридичних міст і містечок Закарпаття. Тут зосереджувались солене, гірничорудне, лісове казенні управління. У 1868 році в селищі було побудоване перше лісохімічне підприємство не лише Закарпаття, але й Угорщини,— хімзавод «Клотільда», на якому переробляли букові дрова на оцет, деревне вугілля та іншу продукцію. Там трудилися сотні робітників. Решта місцевого люду була зайнята на лісорозробках, лісосплаві, в ремісництві. Однак більшість займалася сільським господарством, скотарством, про що свідчить зображення бика й орача (плугатаря) на давній емблемі селища. Печатка з цим символом (у декоративному картуші — селянин, який оре плугом, запряженим биком) відома з кінця XVIII ст.; впродовж XIX ст. символіка поселення не зазнала змін.Тільки в 1806 році у Великому Бичкові було відкрито церковно-парафіяльну школу, де навчалось 86 дітей, а в 1889 році — у Малому Бичкові. До того часу більшість населення селища була неписьменною.
У другій половині XIX ст. Великий Бичків був повітовим містечком — центром Тисодолинянського округу (повіту) Марамороського комітату (у 1896 р. округове правління було переведено до Рахова).
Багато бичківців стало жертвами австро-угорських властей в Мараморош—Сигіті 1914 року. Багато були засуджені, а двох жителів: братів Михайла і Дмитра Підмалівських та Михайла Британюка повісили на шибениці.
Від 27 жовтня 1916 до 26 листопада 1916 у Великому Бичкові перебувала Гуцульська Сотня УСС. Ця сотня була створена в 1916 р. по розгромі під Бережанами і мала 180 стрільців, майже самих Міжвоєнний період
З розпадом Австро-Угорщини в 1918 році населення Бичкова написало Меморандум до уряду ЗУНР у Львові про бажання бичківців об'єднатися з Україною. 250 бичківців вступили в ряди Гуцульської армії, 8 односельців брали участь у Хустському з'їзді 21 січня 1919 року, який прийняв історичне рішення про возз'єднання краю з Соборною Україною, а один із них — Василь Йосипчук був обраний секретарем з'їзду. З входженням Закарпаття до складу Чехословаччини (з 1919 по 1939 рік) Бичків стає одним з найбільших революційних і культурницьких центрів Закарпаття, вибирався в палату депутатів парламенту. Робітничий рух зосереджувався навколо хімзаводу «Клотільда». Тут діяли профспілкова організація, робітничий комітет, рада довірників, ще в 1897 році була створена соціал-демократична група. Бичківські робітники вміли відстоювати свої права, і неодноразово добивалися успіху. Культурне життя селища концентрувалося навколо товариства «Просвіта», яке тут було засновано в 1920 році. Завдяки діяльності О. Кухтина, М. Водоноса, М. Марущака, І. Романченка, Ю. Кузьмика та багатьох інших у Бичкові створено хор, хату-читальню, оркестр, драмгурток, організацію «Пласт», гімнастичне товариство «Сокол», «Освітнянський союз», футбольний клуб «Довбуш», сільськогосподарські курси. В грудні 1933 року в Бичкові засновано театр «Нова сцена» — перший український професійний театр Закарпаття, який очолив вчитель місцевої горожанської школи Ю. А. Шерегій.
Освіту бичківські школярі здобували у горожанській школі, п'яти державних народних (початкових) школах, гімназії о. Василіян, які діяли в рідному селі у 20—30-х рр. XX ст. Багато з них продовжили навчання у гімназіях, у торговельних школах, академіях, духовних і учительських семінаріях Закарпаття та Чехословаччини, вищих навчальних закладах Європи
.Друга Світова війна
12 лютого 1938 року бичківці 2276 голосами «за» і п'ятьма «проти» підтримали Українське національне об'єднання. Саме з цим селищем пов'язані останні години перебування президента Карпатської України Августина Волошина на рідній землі. Серед послів Сайму та Уряду Карпатської України були й великобичківці: Михайло Марущак, Микола Мандзюк і Михайло Тулик. Багато бичківців захищало рідну землю від угорської фашистської агресії на Красному полі біля Хуста.Храми
Церква Успіння пр. Богородиці. 1845.
У 1751 р. у Великому Бичкові були три дерев'яні церкви з вежами, прикрашені місцевими образами, присвячені св. Архангелу Михаїлу (“Благословенна от Еппа Стойки. Має всі тутешні образи… Свіщники три мідяні. Звони два тепер благословенні. Хоругви дві…”), св. Миколаю ( “… образами украшена тутешніми… Свіщники: 3 мідяні”) і Покрові пр. Богородиці (“Образами украшена, благословенна от Еппа Бизанція… Свіщники два: єден мідяний, другий дерев’яний. Дзвон єден, не благословенний”). У 1801 р. згадано стару дерев'яну церкву без турні, яку планували збільшити і додати турню із твердого матеріалу.
Теперішня мурована з каменю з цегляними склепіннями базилічна церква, споруджена, як переказують, з 1831 до 1845 р. (у шематизмі вказано 1841 – 1844 роки) під час забудови вулиці на замовлення та коштом держави. Люди забезпечували робочу силу та волів для перевезень. Священиком тоді був о. Фанкович.
З приходом радянської влади місцевий парох Василь Похил був ув'язнений у концтаборах з 1952 до 1956 р. У 1963 р. церкву перетворили на спортзал, вежу розібрали. Один з дзвонів розбили, і селяни розібрали уламки як маленькі святині, інший дзвін врятували. Солдатам прикордонної служби дали наказ спалити ікони, свічники, хоругви та інші церковні речі. На щастя, солдати не були дуже слухняні і потай віддали людям взяте з церкви. Михайлу Руснаку (1918 р. н.) запам’яталося прізвище на старих іконах – Фенцик. Можливо, йдеться про офіційного художника Мукачівської єпархії другої половини 19 ст. Юлія К. Фенцика, який міг бути автором ікон.
У 1990 р. церкву повернуто греко-католикам, вежу відновили дещо спрощено, і вона стала на 1,5 м нижчою. На вежі встановили три дзвони. Новий іконостас вирізьбили місцеві різьбярі В. Мачек та М. Ворохта в 1993 – 1994 роках. Ікони намалювали ужгородські художники Олена Тріщук, Олег Гораль, Василь Павліщук та місцевий художник Юращук. Малювання інтер’єру фундувала родина Івана Максимлюка, а виконав роботу в 1993 р. художник В. Шовгенюк з синами із Делятина. Вівтар, столи для причастя, казательницю, хрести вирізьбили В. Мачек, М. Ворохта та В. Андрусяк. У крилосах – різьблені лави і підставки для книг роботи Ю. Британюка. П. Щербан прикрасила церкву розкішними вишивками. Зліва при вході встановлено меморіальну табличку з написом: “У цьому храмі 16 березня 1939 р. відслужив останню літургію на українській землі Президент Карпатської України о. д-р Августин Волошин. 15 III 1992 p.”, інша табличка є пам’яткою про останню службу в храмі єпископа-мученика Т. Ромжі.
З літературних джерел відомо, що в 1719 р. житель сусіднього Луга Єремій Джуд заснував Бичківський монастир, а 1722 р. збудував церкву.
Церква Вознесіння Господнього. 1935.
Першою православною спорудою була капличка, а потім спорудили іншу каплицю з дуба у формі хати на місці майбутньої церкви, а місце відпустив Петро Мандзюк.
У 1937 р. на грунику, на вулиці Крушник уже закінчували спорудження дерев'яної церкви заслугою священика о. Дмитра Рущака, голови церковного комітету Кузьмика, скарбника Василя Сидорки, церківника Дмитра Думніцького.
Розповідають, що саму будівлю спорудили від 1932 до 1935 p., а далі тривали, очевидно, доробки та оздоблення церкви і тому освячення могло відбутися пізніше. Головним майстром цієї хрестової в плані споруди з трьома вежами був Павлюк на прізвисько Щерба. Вкривав церкву німець Блаєр з Солотвина. Поряд поставили дзвіницю, якої нині вже немає.
Церкву збудували за народні гроші. Певні кошти заробили завдяки виступам художнього колективу під керівництвом Є. Шереґія та різдвяним колядуванням. Всередині поставили чотирирядний іконостас. Сестри Цубери прикрасили інтер'єр вишивками. Різьблені речі для церкви зробили майстри з Ясіня.
Значний ремонт за активної участі І. Бальоса був у 1958 p., коли дерев'яні стіни вкрили штукатуркою, а дахи – бляхою.
У 1998 р. замінили вікна і двері. Останнє малювання ікон і стін виконав В. Попович.
У 2003—2005 греко-католицька громада збудувала в селищі дерев'яну церкву Перенесення мощів св. Миколи Чудотворця у гуцульському стилі.
