Питання майже риторичне, але замислитись над ним змусила поїздка у село Гута, що на Ужгородщині. Зачарувала дійсно казкова природа, що не втрачає принад у будь-яку пору року і при цьому вразила дуже мала кількість людей. Із місцевих – більше жінок, і ті – у віці від 50 років. Молодь – хіба шкільного віку… Чоловіків – одиниці. Стареньких більше і вони – заклопотані господарством, до сільського ритму звикли і нічого не бажають порушувати. А куди ж поділися молоді й енергійні?
Чому закарпатська молодь для життя більш охоче обирає міста? Відповідь на це питання і шукав «Карпатський об’єктив».
«Закінчу школу – і одразу в Ужгород»
Дорога до Гути непроста. Доводиться маневрувати гірськими серпанками. Утім милуватися довкіллям приємно, адже всюди – казкова краса. Навіть ранньою весною тут є на що подивитися. Природа оживає, дерева неквапливо вкриваються зеленню, а потічки дзюрчать, наспівують свої мелодійні пісні.
Повітря чисте, як кришталь, вдихати його на повні груди – одне задоволення.
Село не нове, засноване ще у середині XVII ст. однак відомостей про нього не так уже й багато. Хоча трохи дивно, адже до Ужгорода звідси якихось 13 кілометрів. Можливо, причина в тому, що заховався населений пункт серед мальовничих карпатських гір і ніби заховався від цілого світу.
Відомо, що заснували Гуту майстри, які виготовляли скло, яких називали гутниками. На честь цих переселенців і назвали місцину. Як свідчать результати перепису населення у 1691 році, тут проживало всього сім родин склоробів. Але й вони потім кудись помандрували далі, бо в 1715-1720 рр. село повністю спорожніло. Тільки вже у другій половині XVIII ст. Гуту заселили нові люди. Зараз офіційно там мешкає трохи менше, ніж 300 осіб, але насправді – може сотня-дві, адже між будинками є навіть давно порожні.
Першою в Гуті зустрічаємо дівчинку-школярку, яка порається біля будинку з конем. Просить не фотографувати її, адже в цей час мала б бути у школі, та не пішла, бо бабуся трохи прихворіла, залишилася її доглядати. Струнку граційну кобилу виганяє на вулицю, але стверджує, що вона не її, а сусідська, мовляв, просто дуже любить тварин і відпросила свою велику «подругу» трохи побавитись. Запевняє, що є доброю наїзницею і колись також мріяла про коня, але зараз передумала.
«Закінчу школу і поїду в Ужгород. Якщо не втуплю в коледж, піду просто працювати. Винайму разом з подругою квартиру і будемо там жити», – каже вона «Карпатському об’єктиву».
На запитання, чому не хоче залишатися в Гуті, Марійка, як представляється незнайомка, зізнається:
«Тут немає перспективи. Ні роботи, ні грошей. Знайома влаштувалася на завод у обласному центрі. Платять не дуже багато, але житло може собі дозволити винайняти, що хоче – купить, усе під боком. А тут лише за продуктами треба кілька кілометрів іти. Взимку дуже важко. Вся молодь іде у міста, бо там хоч працевлаштуватися може. Я мрію шити. Буду і десь на фабриці працювати, і підробляти зможу. В Ужгороді жінки – модниці, будуть замовляти щось ексклюзивне. У мене ж фантазія багата. Придумаю, чим їх порадувати. У селі ж і шити нема кому», – серйозно розмірковує дівчинка, якій на вигляд років 13-15.
За Марійкою гукає сивочолий дідусь. Вона веде йому до стайні кобилу і зникає у маленькому будиночку разом із господарем.
«Виїжджають, бо важко в селі»
Справді, в невеликому селі знайти роботу можуть одиниці. Бажання школярки є природним, хоч і запити від життя в неї невеликі, але покращити своє становище вона усе ж прагне.
А ми у пошуках людей рушаємо далі.
Біля трохи похиленого будиночка з крихітними вікнами натрапляємо на жінку років 55 у банному халаті. Її голова завита у хустку, а на ногах – чорні калоші.
Зустрічає нас вона не дуже привітно і одразу просить не фотографувати. Розговорити її виявилося непросто, але таки вона погодилась на контакт, при цьому відмовившись назвати навіть ім’я.
Питаємо, як їй живеться і куди поділася із села вся молодь.
«Зараз війна. Хтось на фронті, хтось – на заробітках. Людей тут взагалі майже не залишилося, – переконує вона. – Хтось поїхав жити у місто і не повернеться ніколи. Навіть на могили до батьків діти перестали приходити. Не всі, але багато хто. Виїжджають, бо важко в селі. Я їх розумію. Сама роботи не маю. Чоловік ще до війни поїхав у Чехію і «застряг» там. Гроші висилає час від часу… і те добре. Дуже бідно живемо. Коштів вистачає лише на найбільш необхідне!».
Біля хатинки незнайомки немає звичної у нашому понятті огорожі, немає кованого паркану, є лише встромлені у землю дерев’яні палки, які нагадують частокіл, скріплені між собою колючим дротом.
«Бачите, який у нас «забор», – одразу коментує вона. – Немає з чого навіть нормальну загорожу поставити. У дворі топчуться сусідські коти та собаки, кури гуляють, де їм заманеться, може зайти, хто хоче».
На запитання, чи не крадуть щось із особистого майна, жінка лише посміхається: «А тут і красти нічого! Одяг я купую виключно в секонд-хенді, коштовностей не мала ніколи, дорогих речей також. Хіба що ліжко б винесли, але й воно за мене старіше»
Співбесідниця на мить замислюється, а потім додає: «У нас у селі кожен кожного у обличчя знає, люди хоч і небагаті, але чесні. Красти – гріх. Кожен воліє чесно заробити. Оце вам і відповідь на питання, чому молодь виїжджає. Хочуть жити краще, заробляти і влаштувати собі життя. Звичайно, є в нас і дуже багаті села, великі, де є добре розвинена інфраструктура, магазини, кафе, ресторани, туристичні комплекси, гарні будинки культури, лікарні. От там і залишаються, бо і роботу знайдуть, і грошенят зароблять, і земелька є, де можна самому вести господарство. Із таких сіл виїжджати кудись ніхто не буде. Ну… хіба що, якщо в місті більше платять і краща робота є!», – запевняє закарпатка.
Одні їдуть вчитись, інші – на заробітки
Наступною нашою співрозмовницею стала жінка років 70. Здорова на вигляд бабця штовхає біля себе велосипед, каже, що поспішає, бо її чекає знайома. Однак трохи поговорити погодилась, хоча також за умови, що її ніхто не буде фотографувати. Каже, що звуть Оленою.
«Більшість не лише молоді, але й дорослих людей із села виїхали. Молодь – у першу чергу, – зізнається вона. – Залишилися лише найбільш витривалі. У когось тут город, сад, господарство, хтось пасіку має, хтось худобинку тримає. Заробляють люди тим, що продають в Ужгороді вирощене власними руками, або ж торгують дарами лісів. Із крихітної пенсії вижити неможливо, доводиться навіть на схилі літ крутитися, як білка в колесі», – наголошує вона.
Жінка показує на дорогу і продовжує розповідати:
«Рятує те, що обласний центр близько. При біді і на ровері можна дістатися. У селі ж немає такого ринку, як в Ужгороді, гуртівень та підприємств, де б люди працювали. Зате маємо аж дві церквини. Одна із них стара – римо-католицька, друга – нова, православна. Також маємо стародавню дзвіницю. На ній є гравірування: «1807 рік». За територією село в нас досить велике, ділиться на Середню, Суху та Скляну Гуту, але хати порожніють, бо молодь їде вчитись до міста й не повертається. Інші ж – до Чехії на заробітки й там залишаються. Кожен хоче мати і хліб на столі, і машину в гаражі».
Також жінка додає, що колись через урочище Суха Гута до Ужгорода вела вузькоколійка, якою возили ліс.
«Той паровоз дуже любили діти. Коли їхав, збігалися на нього дивитися. Його в нас лагідно називали «Пітіко», зізнається пані Олена і замислюється. А за мить продовжує: – Тепер же чекаю, коли черешні вродять… Продам і буде копієчка. Ще й дітям та онукам продуктами допомагаю, бо вони там в Ужгороді нічого не вирощують, їжу в супермаркетах купують, а вона вся – суцільна хімія. Моя ж городина та плоди дерев із саду – натуральні та здорові»
Співрозмовниця пригадує, що поспішала і швиденько прощається, сідає на велосипед та їде вузенькою дорогою.
Цікаво, що зустріти в селі не вдалося ні молодь, ні чоловіків. Жіноча ж половина населення чомусь вперто не хотіла фотографуватися. Шкода, що серед такої розкішної природи жити бажає все менше людей… адже і в містах манна небесна на голову нікому не паде. Утім… реалізувати себе там, де є більше можливостей працювати не лише руками, але й головою, справді легше. Однак сказати, що село вимирає також не можна, бо є там і багато гарних будинків із впорядкованими подвір’ями та явно небідними господарями. Проте чомусь достукатися туди і поговорити з ґаздами так і не вдалося…
Марина АЛДОН
