Журналістка Тетяна Літераті в авторському проєкті продовжує розповідати цікавинки про історію Ужгорода. У новій публікації - про один із головних навчальних закладів міста.Нині важко собі уявити Ужгород без набережної Незалежності – улюбленого багатьма місця для прогулянок. А набережну важко уявити без будівлі лінгвістичної гімназії ім. Т.Шевченка, яку звели у 1912 році для потреб горожанської дівочої школи. Для того, аби вона постала, знадобилося кілька років обговорень, планів та запеклих суперечок за землю. Більше того – вперше у своїй історії місто змушене було застосувати закон, який дозволяв експропріацію.
На початку ХХ століття на місці нинішньої набережної була коротенька вуличка, яку назвали іменем молодого поета Габора Дойки – викладача Унґварської гімназії. Будувати щось у ті часи на вулиці Дойки було ризиковано, оскільки річка, розливаючись, затоплювалася тамтешні скромні обійстя та городи. Як тоді виглядала ця місцина, можна побачити на частині відомої світлини-триптиха 1892 року, яку вважають найстарішою із зображенням міста. Вигляд тієї вулиці настільки відрізняється від вигляду нинішньої набережної, що ужгородцям часто буває важко зорієнтуватися і зрозуміти, що вони бачать. Орієнтиром тут може служити триповерхова будівля в центрі фото, на першому поверсі якої нині працює «Майстерня шоколаду». Вона єдина з ряду тамтешніх споруд збереглася до наших днів.
На цій світлині добре видно, що замість будівлі лінгвістичної гімназії колись стояли скромні маленькі хатинки. Саме ці ділянки примітив для будівництва школи відомий будапештський архітектор Амбруш Орт, котрий у 1908 році на запрошення магістрату відвідав Унґвар. Міністерство народної освіти довірило Орту створити проєкт будівлі особливого навчального закладу – першої в місті державної школи для дівчат.
Звісно, дівчата у нас мали змогу навчатися у школах і раніше. У кінці ХІХ століття, наприклад, в Унґварі діяли дві дівочі школи: греко-католицька 4-річна та приватна, якою опікувалася пані Фекете. У 1890-х пані Фекете свою школу закрила, тож без можливості навчатися залишилися близько ста місцевих дівчаток. Греко-католицька усіх їх прийняти не могла, до того ж вартість навчання там була досить високою, не всі могли собі її дозволити.
Ситуацію спробувала виправити реформатська церква, яка відкрила у 1901 році свою школу для дівчат. Розмістили навчальний заклад у будинку на вулиці Великій (нині – частина вул. Волошина), залишеному у спадок церкві благодійницею Марією Горват. Однак незабаром церква зрозуміла, що утримувати школу їй не під силу, тож уклала угоду з Міністерством народної освіти про заснування на її базі державного навчального закладу. Відкрили його у вересні 1904 року. Тоді до школи записалися 133 учениці, але з кожним роком кількість бажаючих навчатися там зростала – вже у 1909 році у дівочій горожанці навчалося 296 школярок.
Будинок Марії Горват такої кількості учнів ледь вміщав, тож директор школи Дюла Деяк постійно клопотав перед міською управою про необхідність зведення окремої просторої будівлі. Магістрат цю ідею підтримував, відправляючи відповідні прохання до Міністерства народної освіти Угорського королівства. Врешті там погодилися виділити кошти для масштабного будівництва і замовили проєкт у тандему архітекторів Амбруша Орта та Еміла Шомло. Коли у 1908 році Орт приїхав до Унґвара, йому показали місто і попросили обрати найбільш підходяще місце для втілення його проєкту. Архітектор вказав на вуличку Дойко, з чим у магістраті одразу ж погодилися, бо і так добре розуміли: рано чи пізно прибережну смугу доведеться впорядкувати. Великим натхненником ідеї розвитку набережної був тодішній староста міста Мігай Фінцицький, котрий пообіцяв, що місто за власні кошті облаштує перед новозведеною школою протипаводкову кам’яну стіну і затишний променад.
Але отримати ділянку, вподобану Амбрушем Ортом, виявилося дуже непросто. Як писала у січні 1909 року місцева газета «Ung», на той час прибережну ділянку використовували товариства «Klausz-Thora» і «Talmud- Thora», на ній розташовувався, серед іншого, молитовний дім «Bеsz-Hamidrasch». Колись ця земля належала жителю міста Йожефу Вайнбергеру, котрий помер у 1862-му, залишивши ділянку єврейські громаді з проханням, аби там молилися. Коли магістрат запропонував єврейським товариствам викупити цю землю, ті одразу категорично відмовилися. Магістрат не здавався, пропонував за ділянку пристойну суму, та вона членів громади не вдовольняла. А ту суму, за яку єврейські товариства готові були віддати землю, місто виплатити не могло. Ситуація ускладнювалася тим, що саме місто взяло на себе зобов’язання придбати ділянку та облаштувати згодом набережну, тож магістрат торгувався, як міг.
Важкі переговори тривали майже два роки, та сторони ніяк не могли дійти згоди. Врешті Унґвар вперше у своїй історії скористався законом, який дозволяв експропріацію земельних ділянок, якщо вони були потрібні для зведення навчальних закладів. Тож місто прибережну смугу забрало, виплативши єврейським товариствам відшкодування.
Будівлю школи на вулиці Габора Дойки почали зводити у 1911 році. Роботи проводила будапештська підрядна фірма Кароя Коха, але частину робіт виконували місцеві субпідрядники. Так, кахельні печі для обігріву будівлі виготовило підприємство ужгородського майстра Шварца, а малярні роботи виконували робітники місцевого майстра Фельдманна. Приблизно за рік будівля школи була вже готова. Перед нею облаштували красиву набережну, на якій висадили акації, а щоб берег не заливало під час паводків, спорудили 140 метрів кам’яної протипаводкової стіни.
27 жовтня 1912 року газета «Ung» описувала готову споруду, як двоповерхову на високому цоколі, 57 метрів у довжину та великим крилом у бік двору. Чому двоповерхову – здивуєтеся ви? Пояснимо. Погляньте на будь-яке старе чи сучасне фото зі зображенням будівлі і зверніть увагу на чотири ряди вікон. Нижній ряд вважався у ті часи підвалом, другий – цоколем, третій – першим поверхом, а четвертий ряд – другим поверхом. У згадуванй вище статті зазначалося, що до підвалу з вулиці можна було потрапити двома входами. Там розташовувалися дві квартири для шкільних слуг (завгоспів), кухня, пральня, три великі приміщення для зберігання дров і сіна (там же був обладнаний вантажний ліфт, яким дрова і сіно доправляли на верхні поверхи), а також підвал для зберігання речей директора школи. У підвалі бокового крила розміщувалася гімнастична зала (18 м. завдовжки, 10 м. завширшки, 7.25 м. заввишки), роздягальня та кімната для зберігання інвентарю.
До цоколю з вулиці можна було увійти через великі двері з білими сходами. Всередині увагу привертали внутрішні сходи незвичного червонуватого кольору. Піднявшись ними і пройшовши повз кімнатку портьє, ви потрапляли на цокольний поверх. З правого боку розміщувалася квартира директора, поруч – його робочий кабінет з передпокоєм. Ліворуч від сходів знаходилася кімната для прийому батьків, учительська бібліотека, учительська кімната та одне навчальне приміщення.
Піднявшись красивими сходами на перший поверх, ви потрапляли у широкі коридори, відділенні скляними дверима (мабуть, їх встановили для збереження тепла). У всіх коридорах стояли вбудовані у стіни кахельні печі, додаткове тепло отримували широкі коридори і від печей у класах, оскільки позаду них у стінах облаштували отвори із залізним решітками, через які тепло також потрапляло у коридори. На першому поверсі знаходилися 5 більших і 2 менших навчальних приміщення, 15-метрова зала для малювання з коморою для зберігання речей та темною кімнатою для роботи з фотографіями, а ще кімната для виховательки, яка наглядала за дітьми.
На фасаді будівлі є невеличкий секрет: на барельєфі над правим вікном архітектори залишили згадку про себе – перші літери своїх прізвищ. Інформація та фото – з книжки «Архітектура Ужгорода» О. Олашина та Л. ДегтярьовоїНа другому, найвищому, поверсі розмістили лише одне класне приміщення. Весь інший простір займали кімната для лікаря, бібліотека для школярок, історичний, природничий і фізичний кабінети-музеї, кабінети для уроків ручної праці та співів.
Класи були розраховані одразу на 50 дітей. В кожному навчальному приміщенні обладнали по 6 ламп для освітлення, найпотужніші були у залі для малювання та підвальній гімнастичній залі. У всіх класах встановили двомісні зручні парти фірми «Zahn». Кожне приміщення було обладнане вентиляцією, до будівлі провели водогін, працював електричний дзвінок та електричні годинники, які встановила у школі будапештська фірма Аурела Райзингера. У газеті зазначали, що унґварська дівоча школа є однією з найбільших, найкрасивіших та наймодерніших в усій Угорщині. «Зовні будівля теж дуже гарна, прикрашена двома скульптурними роботами та одним балконом. На 16-ти вікнах цоколя встановили залізні тримачі для квітів – задля краси і того, щоб дівчата привчалися до піклування. Квітам таке розташування дуже підходить, бо всі вікна будівлі дивляться на південь. Добре це і для здоров’я учениць», – зазначалося у статті.
Навчання у новій будівлі почалося 26 березня 1913 року. Як писала про це місцева газета «Ungvári Közlöny», без будь-яких урочистостей, посеред тижня, у середу, після традиційної ранкової молитви почалося навчання у нових класах. Урочистості вирішили перенести на початок наступного навчального року. Хоча один урочистий елемент таки був: на прогоні всередині будівлі повісили чорну мармурову плиту з іменами тих, завдяки кому була споруджена школа для дівчат.
Варто зазначити, що ця подія мала великий вплив на подальший розвиток міста. Саме спорудження школи дало поштовх для впорядкування прибережної смуги. Мешканці міста побачили, що непоказна вуличка-тупик може бути зовсім іншою – просторою, світлою, приємною для прогулянок. Відкриття державної школи з помірною платнею та прекрасними умови призвело і до збільшення кількості школярок. Якщо раніше далеко не всі батьки мали бажання і змогу віддати свою дочку на навчання, то тепер у них з’явилася така можливість і розуміння того, що освіта потрібна не лише хлопцям. Дуже популярними стали і курси ручної праці для випускниць та дівчат віком до 20 років. Ці дворічні курси були започатковані при школі ще у 1907 році, але в новому приміщенні значно розширилися. Спрямовані вони були на те, аби дівчина могла знайти собі роботу, тому учениць навчали шити, працювати з керамікою, малювати, випалювати по дереву, розписувати меблі та предмети, прасувати оксамит. Дві години на тиждень дівчата вивчали господарську справу, 1 годину на тиждень – бухгалтерський облік. У 1914-му до цих занять додали ще й вивчення французької мови, яку викладала молода вчителька, котра багато років жила за кордоном і закінчила Сорбонну. Курси ці були платними, але коштували за тогочасними мірками небагато – 10 крон на рік. Стільки ж платили за навчання у школі усі інші учениці, крім бідних, яким давали знижку чи й узагалі звільняли від оплати.
Цікаво, що в історії будівлі школи був кількарічний період, коли навчальним закладом вона не була. У 1919 році, коли наш край став частиною Чехословаччини, саме цю красиву будівлю обрали для тимчасового розміщення губерніуму – Цивільної управи Підкарпатської Русі. Крім цієї установи, у класах школи розмістили реферат громадських робіт та військове керівництво краю. Деякий час там працювали перший губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович, французький генерал Паріс (Парі), котрий зі своїми солдатами мав захищати край у разі військових конфліктів, а також віце-губернатор Петро Еренфельд. Усіх цих панів можна побачити на спільному фото, зробленому, з великою ймовірністю, фотографом Флоріаном Заплеталом перед входом до губерніуму.
Петро Еренфельд, до слова, мало не став у цій споруді жертвою терористичного акту. 14 січня 1923 року в одному з приміщень губерніума пролунав вибух, який розніс на друзки 69 шибок у вікнах. Лише дивом ніхто не постраждав, оскільки була неділя і в приміщенні, де стався вибух, ніхто не працював. Поліція виявила, що до складу дров підкинули бомбу з екразитом, замасковану під дровину – хотіли вчинити замах на життя Петра Еренфельда, котрий на той час виконував обов’язки губернатора Підкарпатської Русі. Слуга губерніуму, нічого не підозрюючи, вкинув цю дровину у піч, але не в кабінеті Еренфельда, а поверхом нижче. Екразит у печі розірвався не одразу – це і врятувало слугу, котрий вже встиг вийти з приміщення. Вибухом пошкодило кабінет, та, на щастя, цілісності будівлі бомба не зашкодила.
Цивільна управа та інші державні органи працювали у стінах школи до літа 1926 року. Перед вереснем будівлю звільнили, тож там продовжила роботу дівоча горожанська школа – щоправда, вже з чеською мовою викладання. З кінця 1938 року політична ситуація знову змінилася, тож і школа для дівчат знову стала королівською угорською горожанкою.
У радянські часи, за інформацією, опублікованою на сайті лінгвістичної гімназії, навчальний заклад перетворили на чоловічу середню школу № 1. У 1955-му школа стала змішаною загальноосвітньою трудовою політехнічною середньою школою, у 1959-му їй присвоїли ім’я Т. Г. Шевченка, а з 1960-го там запровадили поглиблене вивчення англійської мови. Аби збільшити кількість навчальних приміщень, у 1973 році звели бічну прибудову. А не так давно, у 2013-му, відремонтували фасад школи, який на той час перебував у дуже поганому стані.
Нині у будівлі, яка, до слова, має статут пам’ятки архітектури місцевого значення, продовжує кипіти шкільне життя. І хоча тут багато чого змінилося (у підвалах, до прикладу, навчаються діти, а не зберігають сіно, а директор вже не
займає службовою квартирою шість кімнат цоколю), своє основне завдання – давати дітям можливість отримувати знання – ця будівля справно виконує от уже сто років.
Тетяна ЛІТЕРАТІ, «Про Захід»
