Про те, що таке мистецтво та чим відрізняється Україна від Італії - у розмові закарпатської художниці Сузанни Мікли з журналістом "Урядового кур'єра".Сотні митців, які свого часу з різних причин поїхали з України, нині живуть і працюють за її межами. Дехто вже здобув за кордоном широке визнання, славлячи рідну державу. Серед тих, хто нині наполегливо торує шлях у мистецтві, перебуваючи на чужині, Сузанна МІКЛА із Закарпаття. В Італії, яка за дев’ять років стала для неї другою рідною країною, мисткиня репрезентує мистецтво України, знайомить італійців з її самобутньою культурою.
— Пані Сузанно, малювання було захопленням з дитинства чи до нього прийшли пізніше?— Дитячі роки минули в селі Анталовці недалеко від Ужгорода. Близькість обласного центру не позначилася на укладі тамтешнього життя: зростала я в оточенні щирих людей біля лісу, посеред розкішної природи Карпат. Бабуся з дідусем, які мене виховували, назавжди залишаться найголовнішими порадниками, найближчими людьми. Найкращі спогади дитинства пов’язані з ними. І досі пам’ятаю аромат яблук, які мені дідо завжди нарізав дольками, запах свіжого молока, яке бабуся надоювала, щоб я його випила, перш ніж вона подоїть корову.
— Оточення дало той поштовх у світ мистецтва, в якому опинилися і яким нині живете?— Мої мрії були про це. Усі підручники моїх тіток були обмальовані. Мама, яка на той час жила в Ужгороді, не дуже хотіла, щоб я стала художницею. Вона була прагматичною реалісткою, тож хотіла, щоб я здобула іншу освіту. Але здалася під натиском бабусі.
Мрії мають здійснюватися— Хто допоміг здійснити мрію?— Щоб вступити в Ужгородське училище прикладного мистецтва, потрібно було мати підготовку, якої в мене не було. До слова, конкуренція була досить жорсткою — 3—4 претенденти на місце. Але завдяки моєму вчителеві, тоді ще молодому живописцеві Василеві Тегзі, до якого по науку в Ужгород їздила двічі на тиждень, цей рубіж вдалося взяти. Роки навчання в училищі були для мене найкращими.
— Як далі склалося ваше життя, Сузанно?— Після закінчення училища працювала в районному будинку піонерів. Вела гуртки в сільських школах. Пам’ятала, що в селах є діти, які, як колись я, хочуть малювати. Із часом, переживши не найкращі часи, зрозуміла, що потрібно щось у житті міняти. Ось і ризикнула поїхати до Італії.
— Зміна країни — своєрідна втеча від обставин, які складалися несприятливо?— І так, і ні. Думала, що побуду на заробітках рік-два, доки поставлю дітей на ноги, й повернуся. Але вийшло не так просто, як тоді здавалося. Тож в Італії вже дев’ятий рік. Сказати, що тут нелегко було прижитися — не сказати нічого. Було дуже важко, особливо морально. Опинитися у країні, коли в тебе немає стабільної роботи, житла, друзів, не знаєш мови — це значне випробування. Але, як кажуть, що тебе не вбиває, робить сильнішим. Трохи освоївшись, мобілізувавшись, вирішила, що малюватиму хоч для себе. У важкі хвилини пригадую себе малою, дитяче бажання і тоді беру в руки пензель. Улюблене заняття допомагає забути всі негаразди, переносить у той світ, де панують добро й гармонія.
З любов’ю до Італії— Яка нинішня реальність вашого життя в Італії?— Знайшла тут багато добрих, цікавих людей, які підтримують мене в моїх починаннях. Беру участь у різних культурно-мистецьких акціях, зокрема благодійних, які організовують наші українські асоціації. Ми показуємо італійцям Україну, знайомимо з нашими традиціями, культурою. Цікаво брати участь у колективних виставках з італійцями. Ми дуже відрізняємося школами малювання.
— Як за минулі роки ви відчули цю країну зсередини? Якими бачите італійців?— Найбільше мені подобається їхнє гуманне ставлення до людей, що поряд. Ще дуже імпонує, з якою любов’ю вони бережуть свої традиції — щодо рецептів їхніх традиційних страв, архітектури і багато іншого. Навіть у побуті в них вроджене вміння поєднувати старовину із сучасністю. Італієць ніколи не викине старий бабусин комод, а навпаки, дуже естетично його розмістить поряд з модним сучасним дизайнерським диваном. У них дуже важливі сімейні цінності. Спільні з родиною обіди, вечері — святе.
— Італія, відчувається, вже освоєна і стала вашою країною. А чи маєте намір повернутися назавжди в Україну?— Енергетично Італія — друга країна для мене після України. На півночі трохи нагадує Карпати. Гори тут більш скелясті, але багато хвойних дерев. Обожнюю італійські маленькі містечка. У них збережено автентичну старовину. Завжди мріяла вивчити італійську мову, хотілося спілкуватися нею, розуміти зміст італійських пісень. Хотіла побачити шедеври італійських митців у реальності, а не просто фотографії в альбомах. Пам’ятаю, коли вперше побачила «Пієту» Мікеланджело, то сльози навернулися від емоцій, що охопили. А щодо повернення? Звичайно, планую повернутися в Україну. Удома — це вдома. А як вже доля складеться, не знаю. Час покаже.
— У яких кольорах як художниця сприймаєте цю країну?— Італія для мене кольору теракоти і пахне особливо: сумішшю кам’яних мурів, свіжовипраної білизни, солодких парфумів, присмаженим на оливковій олії часником.
Заробітки не вбили творчості— Як, Сюзанно, заробляєте на щоденний хліб?— Робота нині у мене не творча — працюю помічницею в домашньому господарстві. Вона тут як будь-яка легальна робота із заробітною платою, податками. У перші місяці були комплекси, а потім звикла. Робота тримає мене в тонусі, адже весь день на ногах, працюю фізично. Легальна праця дає впевненість у завтрашньому дні, стабільний заробіток. А життя в Мілані дає змогу не віддалятися від світу мистецтва. Можливо, це й не зовсім те, чого прагну, але…
— Як ставляться до вас італійці там, де доводиться працювати?— Немає ні зверхності, ні упередженості, навпаки, ставляться з повагою. Стаєш немов частиною їхньої сім’ї. І тим вони мені подобаються.
— А як художниці не пропонують праці?— Щоб працювати за спеціальністю, потрібно знову здобувати освіту, адже мій диплом тут не чинний. А в моєму віці це вже трішки запізно. Але для мене як художниці не надто важливо мати якісь дипломи чи популярність. Навпаки, не люблю публічності. Просто малюю, і насамперед для власного задоволення, бо малювати для мене — як дихати.
— У ваших роботах відчувається талант, емоційність і професійна майстерність. А чи вдається заробляти мистецтвом?— Поки що творчість — не засіб заробітку. Це лише хобі у вільний від роботи час.
— І все-таки мистецтво дає вам змогу самоствердитися на чужині?— Щиро кажучи, не замислювалася. Але, мабуть, це справді так. Звичайно, маю амбіції як художниця, плани для реалізації та мрії. Головне, щоб могла ділитися своєю творчістю з людьми, яким вона подобається.
Надихатися величним мистецтвом— Хто з митців вам найбільше близький і чому? Який ваш улюблений жанр?— Завжди захоплювалася роботами Михайла Врубеля. Мене зачаровує містична енергетика його робіт. У них є якийсь трагізм, надрив, біль і любов. А ще його високий професіоналізм, особлива техніка виконання малюнка, кольорова гама. Його «Демон, що сидить» — одна з найулюбленіших моїх робіт.
Ще люблю роботи Олександра Мурашка. Його талант і професіоналізм захоплює, вражає могутністю.
Із сучасних мій улюблений український художник — Владислав Єрко, а серед італійських — Марко Маццоні. Вважаю, що справжній художник — це не лише талант, а й роки навчання, практики, відповідна школа. Він повинен мати академічну школу, основи, а вже потім думати про самовираження, вдосконалення і власний стиль.
— Яка роль мистецтва у житті суспільства загалом і від чого вона залежить?— Неможливо уявити країну без мистецтва. У дитинстві я відвідувала гуртки малювання одразу в кількох сусідніх селах, згодом закінчила мистецьке училище і щаслива, що змогла здійснити дитячу мрію — стала художницею. На власному прикладі бачу, як важливо прищеплювати дітям, молоді не лише любов до прекрасного, а й уміння розумітися на мистецтві, знання його історії, традицій, культури свого народу.
— Яку роль мистецтво, творчість відіграють у вашому житті?— В італійців є слово sfogarsi, тобто довіритися, відвести свої емоції, розслабитися. А ще для мене важливий сам процес малювання навіть більше ніж результат. Мабуть, лише художники можуть мене зрозуміти. Тому що це не можна порівняти з жодними іншими емоціями.
Кожен митець — це окремий світ, у якому є все: і добро, і зло. Я про те, що яка сутність митця, його природа, таке і його творіння. Не вродяться на яблуні банани, образно кажучи. Проте яблуню можна прищепити, і вона родитиме інший сорт яблук чи навіть груші. А в якому напрямі митцеві йти? Думаю, треба бути щирим у творчості, відвертим і чесним. І тоді будуть гарні плоди.
— Який напрям живопису дарує вам найбільше задоволення?— Уже пробувала різні напрями, але щойно починаю малювати, мимоволі, самі собою народжуються жіночі образи. А ще мені подобається використовувати під час створення образів етнічні елементи, які ґрунтуються на слов’янській міфології. Деколи є настрій і бажання експериментувати з формою, кольором, зайнятись абстракцією. Усе залежить від душевного стану. Як митець хочу, щоб глядач отримував від моїх робіт лише позитивні емоції.
Володимир МИШАНИЧ
для «Урядового кур’єра»ДОСЬЄ «УК»
Сузанна МІКЛА. Народилася в селі Анталовці Ужгородського району. 1988 року закінчила Ужгородське училище образотворчого та прикладного мистецтва. Вела гуртки малювання при районному будинку піонерів, у сільських школах району. Керувала гуртком з кераміки в ужгородській школі.
В Італії з 2011 року.
Брала участь у колективних виставках разом з італійськими художниками, благодійних і творчих акціях, які організовувала українська громада.
