Серед тих, хто пізнали зсередини життя у «країні великих можливостей» – Сполучених Штатах Америки – і наша землячка, письменниця Вікторія Андрусів. Розмовою з нею продовжуємо рубрику «Закарпатці за кордоном».Також Вікторію Андрусів можна позиціонувати як тележурналістку, сценаристку, авторку збірок поезії «Із осені я склала ікебану», «Серед зими верталися птахи», збірок малої прози «Курвацьке життя», «Фізіологія жіночої депресії», «Дебілка», «Полюції», Омана небесна», романів «Притулок», «Не бути самотньою», «Пробач, Марцело», «Вагон №13», «Тринадцять жінок Івони». Обожнює мандри, вивчає особливості різних штатів, фільмує це і ділиться відеороликами з шанувальниками.
«Закарпатський кореспондент» розпитав
Вікторію Андрусів, чим ще вона займаєтеся в Америці, окрім того, що пише книжки, що в новій країні вразило найбільше, поговорили й про нову книгу авторки, яка хоч і невдовзі вийде друком, та вже встигла «обрости» скандальними дискусіями.
Далі – пряма мова.
Робота у творчій сфері та на виробництві… канабісу За чотири роки перебування у цій країні спектр моєї діяльності набуває таких фарб, що сама собі дивуюся. Не йдеться наразі про звичні для колишнього життя справи як літературна діяльність, подорожі, випуск розважальних програм та інше, чим займалася вдома. Однак саме тут, на іншій півкулі, народився перелік речей, які у моєму житті відбулися вперше (без найменшого досвіду чи навіть натяку на те, що щось подібне може зацікавити). Наприклад, робота на виробництві медичного та рекреаційного канабісу! Розкажи комусь про це в Україні – ніхто й не повірить. Та й потрапити на таку роботу не так і легко. Мені вдалося через особисті переваги. По-перше, не вживаю марихуану, по-друге, повна відсутність родичів, знайомих чи друзів у гігантському багатомільйонну місті, Останнє свідчило про те, що я ніколи нічого не вкраду за відсутності ринку збуту. Погодьтеся, на виробництві, де тебе безконтрольно оточують гори дурі вартістю у мільйони доларів, наведений фактор чи не вирішальний.
Після збору необхідних знань про виробництво канабісу, яких катастрофічно бракувало для написання задуманої книги, я вирішила спробувати себе у волонтерстві. А точніше, займатися з дітками вивченням простих журналістських навиків як написання й виконання стендапів, вибір та розгортання сюжетних тем, робота на камеру та інше. Цю ідею з радістю підхопив один із директорів приватної школи. Він надав мені приміщення, робочі години, організовував дитячий розпорядок дня таким чином, аби діти встигали виконати домашні завдання до нашого так званого гуртка. Ми знімали дитячі відео й монтували у короткометражні сюжети – вони й дотепер є в ютюбі, можна переглянути за бажанням. Напевно, саме цей період супроводжується найтеплішими споминами, позаяк я отримала в нагороду дружбу з чудовою людиною – директором школи, а також прихильність та порозуміння від моїх маленьких й дуже талановитих учнів.
Далі доля подарувала мені практику редагування книги. Не своєї, а чужої, що також стало новою й незвичною справою. Оскільки книгу написав очільник вчення, яке називається Кабала, можете собі лише уявити, скільки часу й зусиль забрала в мене ця робота! Не маючи елементарного розуміння, що таке Кабала і з чим її «їдять», я повинна була перелопатити гору літератури, аби у всьому цьому розібратися. Але, попри складність, завдання було цікавим, оскільки у книзі йшлося про приватне життя співачки Мадонни й інших відомих і причетних до вчення особистостей.
Далі я відкрила флористичний салон-студію. Однак з усього перерахованого саме цей крок можна вважати найбільш прогнозованим. У квітах я кохалася все життя, а вдома ніколи не вистачало часу на щось подібне. І справа ця не тільки творча, а й дуже відповідальна. Особливо, коли усвідомлюєш, що найменша твоя помилка чи несмак може зіпсувати людям весілля й іншу подію, до якої готувалися довго й ретельно. І знову доводилося гортати сторінки інтернету, передивлятися сотні відеороликів, тренуватися вдома, вивчати ази догляду, збереження, транспортування квітів... Останнє дуже важливе, особливо. коли замовники проживають в іншому місті. Траплялося, що довелося транспортувати квіти з Лос-Анджелеса до Сан-Хосе, що знаходиться аж під Сан-Франциско. А це, на хвилиночку, майже 800 км. Закуповувалися спеціальні бокси, завдяки яким зберігалася потрібна температура, а далі доба невпинної роботи без сну й відпочинку... У нагороду – щаслива наречена, нові замовлення від вражених гостей і... ні з чим не зрівнянне відчуття задоволення від результатів власної праці.
Ну, і на останок, про живопис... Пройшло десятки років з того часу, як востаннє брала до рук пензля... Давно забуті дитячі знання з художньої школи не знати якими підводними течіями виплеснулися на поверхню. Ніхто й ніколи не відповість на запитання: чому отак раптом мені захотілося знову малювати? Тут же у хаті з'явився і мольберт, і фарби, й полотна... Результат – наше гніздо наразі нагадує маленький художній музей. Може, не такий фаховий та відомий, але барвистим розмаїттям кольорів він звеселяє нам настрій та життя загалом.
Україна – Америка: відмінності та звикання до життя в системі
Якщо говорити про країну в цілому, то, безперечно, перше, що вразило після переїзду, – це наявність системи. Системи, що охоплює всі напрямки, без яких людина в суспільстві існувати не може. І з першого дня ти усвідомлюєш: або приймаєш цю систему й користуєшся пільгами її споживання, або ти ігноруєш її, позбавляючи себе тим самим можливостей адаптації, захищеності й самоствердження. Поясню простіше. У нас, в Україні, наприклад, гроші вирішують все. І коли тобі потрібне житло, ти просто підшуковуєш квартиру чи будинок і оплачуєш. Нікого не цікавить ні хто ти, ні що ти, ні де працюєш – тут інакше. Якщо у тебе немає місця роботи, позитивної кредитної історії, то ти не винаймеш житло. Нікого не цікавить, що ти здатний оплатити на рік уперед. За тобою має слідувати по життю чиста історія. З придбанням нерухомості те саме. Якщо у тебе є кеш на придбання будинку, тоді нема чим перейматися – можеш його придбати без усілякої кредитної історії. Але ти повинен підтвердити легальність прибутків. Просто кажучи, пояснити (документально, звісно), де ти взяв стільки бабла. Тут не припускається, що ти міг довго й наполегливо возити контрабанду з Мексики й таким чином скласти капітал, як у нас вдома сигаретчики або валютчики. Гроші мають бути легальні. Річ у тім, що в місті, в якому я живу, середня ціна навіть «поношеного» будинку в не дуже престижному районі коливається від шістсот до мільйона доларів і більше. Я не беру до уваги престижні райони, де й за двадцять мільйонів нічого не купиш. Й, властиво, більшість людей купує житло в кредит. А ось тут все й починається. Не ви, а система візьметься вираховувати, яке житло можете собі придбати – залежно від ваших прибутків. Аналізуватимуть вашу кредитну історію, банківські рахунки, звіти про зарплатню й безліч інших речей, що свідчитимуть про вашу спроможність виплачувати нерухомість 20-30 років. Банк придбає облюбований вами будинок і дає вам змогу потихеньку його виплачувати. Автоматично ви стаєте рабом системи. Якщо, боронь Боже, з вами щось трапляється, не журіться – банківська система вкотре збагатиться (усм. – ред.). І так в усіх сферах. Медицина, наприклад. Ви не можете купити медичне страхування, якщо не працюєте офіційно. Від величини вашого офіційного заробітку залежить, скільки будете платити щомісячно. Є, звісно, полюси для бідної безробітної верстви населення, але нормальній повноцінній людині соромно користуватися подібними пільгами. А без страхування також жити погано – за звичайний виклик швидкої допомоги як мінімум тисячу доларів доведеться викласти. І так у всьому. Тому перше, що вас спіткає після переїзду – це вхід у систему. Якщо ви приймаєте її умови, працюєте над тим, аби жити чесно, працювати офіційно, сплачувати податки, тоді буде вам щастя. Нам, українцям, звикнути до цього важко, але, якщо вже там, то вибору немає.
Я не можу однозначно відповісти, що вразило найбільше. Країна настільки велика й різнобарвна, що кожного разу, коли потрапляєш у нове місце, тобі здається, що воно найкраще. Коли прилітаєш в Аляску й бачиш блакитні льодовики, емоції зашкалюють. Думаєш: ось воно! Місце твоєї сили! Коли блукаєш каньйонами Арізони чи Юти, вражаєшся усвідомленням факту, що планета наша існує таки мільйони й мільйони років. Коли бачиш найбільші у світі водоспади, нічого не думаєш, а просто стоїш, як укопаний, і не можеш збагнути, як природа могла отаке сотворити. Карпатські гори, серед яких я виросла, дуже молоденькі. На їхньому фоні вражає глобальний гігантизм цієї країни. Тут усе якесь найбільше й найстаріше у світі. Секвої, яким по три тисячі років. Озера, глибина яких по пів кілометра. Скелі, багатошаровість яких свідчить про нескінченність минулого нашої планети. Однак головне навіть не те, що ми маємо змогу всі ці дива узріти власними очима. Головне полягає у тім, що все це збережено й донесено до нас, до нашого покоління! Цінні породи у каньйонах залишаються там, де вони залягли тисячі років тому. Якщо взятися їх видобувати, порушиться вся структура хімічного складу скелеутворень і просто рухне. Деревам із кількатисячною історією не загрожує, що одного разу хтось прийде й їх зрубає, Вони у безпеці. Чого не скажеш про наші карпатські ліси, про які скоро говоритимуть, як про людей, що помирають завчасно: «Прикро, що пішов такий молодий... А міг ще пожити...»
Попри відстань, зв'язок із друзями, зокрема українськими, не зникає, й існує на це ряд причин. Найперше, ми вже не в тому віці, аби отак запросто міняти чи здобувати нових друзів. Ще й слід врахувати, що близьких за духом людей зустріти тут ой, як не просто. Вдома також. Але існує коло людей, які за десятки років спілкування здобувають статус ближчий, аніж деякі родичі. І нехай це коло вузьке, але воно не створює дискомфорту непередбачуваністю чи непорозуміннями. Ми давно вивчили звички одне одного, переваги й недоліки. Ми навчилися поблажливо до них ставитися. посміятися з себе, коли є нагода. Ми знаємо, хто чим дихає, й ніколи не нашкодимо одне одному. Й це, погодьтеся, дорогого варте.
Друга причина – це постійне оновлення інформації. Я бачу навіть певні переваги у тому, що ми бачимося рідше. Нам є про що розповісти одне одному, поділитися враженнями, новинами. Таким чином спілкування має пізнавальний і збагачувальний характер, не опускається до нудного щоденного перетирання пліток у кухонному просторі. Ми чекаємо на зустрічі, готуємося до них і отримуємо безмежне задоволення, коли вони відбуваються. Прикро тільки, що друзі не приїжджають до мене в гості – далеченько, кажуть (усм. – ред.).
«Сюжету позаздрив би сам Голлівуд»: про нову книгу й скандальні дискусіїСкандальні дискусії відбуваються завжди. Коли у замкнутому середовищі (я маю на увазі невелике провінційне містечко) з'являється бодай натяк на щось не подібне до загальноприйнятих норм чи моралі, воно відразу претендує на скандал. У моєму житті так відбувалося не раз. У цьому випадку все почалося з того, що я оприлюднила назву книги – «Її величність марихуана». Й тут понеслося! Окремі представники «літературної богеми» взялися вкотре звинувачувати мене у штучному піарі. У тому, що це дешевий хід, аби книгу краще розкуповували. У тому, що я пропагую наркотики і насаджую капіталістичний аморальний стиль життя, словом... Далі відбувалося ще цікавіше. Готуючись до презентації, я мала необережність поділитися текстом з неширокою аудиторією, аби отримати при обговоренні повноцінну дискусію. Хочу зазначити, що в основу тексту лягла правдива історія, що трапилася у нашій закарпатській глибинці. Неймовірним чином вона переплелася з подіями, які відбуваються в Лос-Анджелесі і, як відмітили цензори видавництва «Фоліо», де друкується книга, «сюжету позаздрив би сам Голлівуд». Більшість людей, які отримали текст до офіційного виходу книжки у світ, в один голос заявили: «Усе, що ти написала, дуже й дуже круто!». Однак знайшлися й такі (достатньо двох пальців, аби їх полічити), які звинуватили мене у всіх земних гріхах. У відсутності патріотизму, у неправильному виборі теми, у згубному впливі на суспільство, у бездуховності, у нелюбові до своєї Батьківщини, в аморальності, у… Ну, ви зрозуміли (усм. – ред.). І я дуже тішилася отому відгуку, щасливо потираючи руки: «Йес! Я переконалася, що написала дуже класно, раз викликаю такий шквал емоцій!» Чесно, правдиво, без загравань і лестощів із суспільством, без фальшивих спроб бути кращою чи такою, як зараз модно – закрити очі на реалії, бити себе в груди й кричати про те, що держава, в якій я народилася, найдосконаліша у світі! Для кого ці рольові ігри? Я, як найбільш українська українка своєї Батьківщини, чітко знаю одне. Ми досягнемо бажаної мети тільки за однієї умови: коли припинимо обманювати самих себе та оточення. Коли правда припинить викликати переляк, агресію, злобні конвульсії й бажання будь-якими шляхами заткнути того, хто її говорить.
Трохи про книгу. Долею випадку трапилося так, що, пишучи її, я стала телепатом (усм. – ред.). Певні суспільні події протягом її написання встигли відбутися (наприклад, збирання голосів для петиції до Верховної Ради про легалізацію марихуани в Україні). Інші події, про які написала, відбулися дещо пізніше (наприклад, прийняття закону про продаж землі). Сталося так, що перебіг описаних подій випередив самі події. Ну, а наслідки... Вони також порушені у книзі, тому для повної картинки раджу книжку прочитати й дописати кінець усього, що наразі відбувається. Щоправда, історія моя написана у легкій формі, де часто трагізм сусідує з комедійним жанром. Але проникливий читач зуміє упіймати поміж рядками те, що хотілося донести автору. А, може, й від чогось навіть застерегти.
До речі, попри переконання директора видавництва, назву книги таки я змінила. Але не через висунуті «моралістами» звинувачення (усм. – ред.). Проаналізувавши, що в книзі головне, а що вторинне, я зробила висновок, що найголовніший герой усієї моєї оповіді не марихуана, а проста українська дівчинка з карпатської глибинки, яка у свої вісімнадцять пережила стільки, скільки декому не дано за все довге і складне життя.
Книга побачить світ за кілька тижнів і називатиметься вона «Та, що танцює на хвилях».
Юлія Медюх
для «Закарпатського кореспондента»
