За офіційними статистичними даними, ще 10 років тому тут мешкало 200 осіб, нині – кілька десятків. Бобове, що належить до Углянської тергромади на Тячівщині, опинилося на межі зникнення. Місцеві кажуть: село завжди було малочисельним – у 1980-ті там нараховувалося близько 60-ти дворогосподарств, де проживало не більше 300 чоловік, але раніше в ньому вирувало життя.
Зараз молодь у пошуках заробітків виїхала за кордон. Залишились лише старі й дрібка малих.
Дістатися до села, що ховається в улоговині між крутосхилими пагорбами, непросто: без автівки підвищеної прохідності не обійтися. «Швидка» чи «пожежка» сюди просто не доїжджають: ґрунтова дорога зі стрімкими підйомами та спусками – не для них, особливо в сезон дощів. До того ж соціальні заклади тут занепадають. Колишній ФАП, відкритий у 1960-ті, розміщується в частині будинку 81-літньої пенсіонерки Марії Феєр, котра 31 рік пропрацювала там санітаркою, а коли вийшла на заслужений відпочинок – її замінила донька. Були ще фельдшер і медсестра. А зараз приміщення пустує і руйнується, пацієнтів тут давно не приймають.Люди кажуть: добре, що неподалік живе фельдшерка, котра хоч і в декретній відпустці, та за нагальної потреби по дзвінку навідує односельців. Немає в Бобовому ні аптеки, ні магазину (до найближчого – 2-3 км через пагорби).
Місцеві звикли покладатися лише на власні сили. Дні минають у праці та домашніх клопотах, а коротати довгі зимові вечори допомагають улюблені заняття.
44-річна Наталія Волос пряде нитки з овечої вовни та в’яже з них теплі шкарпетки й капці. Такі архаїчні прялки можна нині побачити хіба в музеях давнини, але для господині це незамінний атрибут. Користуватися таким приладдям навчив брат-вівчар 16 років тому. «Навесні вівці стрижемо, миємо вовну, сушимо, скубемо, прядемо, плету капці, светри», – розповідає господиня. Вовни з однієї вівці вистачає на светр. Іноді свої вироби жінка продає знайомим. Тепле ремесло зігріває рідних пані Наталії. Та вона шкодує, що нема кому передати свої знання: четверо дітей роз’їхались, а більше ніхто не хоче вчитися.
Винятком тут сім’я Зеленьків, де з’явилося на світ 11 діток. Поки малеча ростиме – село точно не зникне. Кілька учнів навчаються у місцевій початковій школі. Одна стіна занедбаної будівлі тримається на опорах. Під час нашого візиту уроки вже завершилися, тож поспілкуватися з учителькою не вдалося.
Є в Бобові і справжні народні таланти. Знаний у околицях столяр, а колись ще й скрипаль Юрій Шафар грати на інструменті навчився в дитинстві. В молодості музиканта запрошували на весілля. І зараз час від часу дістає з футляру улюблену скрипку. «Я придбав її, коли ще в школу ходив, заробляв уже гроші самостійно – кому тумбочку зроблю, кому стільчик чи столик», – згадує. Бобове є також батьківщиною відомого музиканта-віртуоза Цилька Мотрі.
Попри всі труднощі, мешканці села не збираються покидати свої домівки. Бо лише тут, у мальовничому куточку, де виросли вони та їхні чада, почуваються добре і спокійно. Та чи повернуться сюди без умов для комфортного життя їхні сини й доньки?..
P.S. Авторка вдячна за допомогу о. Василю – настоятелю православного храму с. Груники.
Наталія Маджара
