Цей потяг — один із тих, що загалом евакуювали понад три мільйони людей. Одночасно, бувало, перевозили по п’ять тисяч пасажирів. Більшість провідників родом із Сумщини, тож додому повернутись вони наразі не можуть. Живуть більше місяця просто у вагонах, перевозять не лише людей, але і їхнє спільне горе, й тішаться тому, що, попри війну, їхні пасажири залишаються людьми.
На момент роботи над репортажем провідники були в дорозі трохи більше місяця. Натепер це 43, а в декого 45 днів. В п’ятницю 8 квітня вони очікують на ротацію.
Усьомому вагоні наквасили капусти й засолили сало. В сусідньому гавкає спаніель. Це провідниця вивезла із Сум маму з собакою, втрьох живуть у купе два тижні.
З Києва до Рахова. Тут за коліями трава, пса можна вигуляти. У Рахові немає сирен, є кілька спокійних годин. Можна піти в поліклініку, купити медикаментів чи лего дитині — треба готуватися до дня, коли повернешся додому.
З Рахова до Києва. В Києві поїзд стоїть далеко від сховища. Під час обстрілу провідники лягають на підлогу в проході: «Уб’ють, так нехай на роботі» (і невимовлене: будуть виплати дітям).
26 людей — провідники, начальник поїзда і електромеханік, тобто вся бригада поїзда «Суми — Ворохта» — на роботі з 24-го лютого. А дехто з 22-го. Один безкінечний рейс тривалістю в тридцять-скількись днів. Київ — Рахів — Київ — Рахів… «У Рахові поплакали — і назад». Деколи поїзду змінять маршрут і відправлять на Чернівці. Там можна піти у справжній душ.
Вдома вони за цей час не були. Їхній дім у Сумах, Ворожбі, Білопіллі, Тростянці. Окупований, обстріляний, а в когось і знищений. Але кілька днів тому звільнили Тростянець. Місто розбите, на вокзалі стоїть згорілий приміський — вони бачили на фото. Але обіцяють пустити потяг із Харкова. Тому всі трохи радісні, в тривожному очікуванні. Скоро ж можна додому, так?
Провідниця Альона залишила вдома чоловіка і 11-річну дочку. Провідник Коля — п’ятимісячну донечку, сина й дружину. Начальник поїзда Юрій Олексійович не говорить, кого саме залишив. Він із Тростянця, з багатьма людьми звідти немає зв’язку.
Коля:
— У нас провідниця на приміському їздила, так у неї трьох убито — у дворі закопали. Це не треба вдумуваться. Як вдуматися — страшно.
І той же Коля:
— Юріївна, я вам так скажу: велике діло юмор. Треба якось відволікатися.
Тому — діалог між провідниками:
— Скажи «паляниця».
— «Укрзалізниця»!
Франківськ — Яремче
На вокзалі в Івано-Франківську бачу: несуть судок бурякового борщу об’ємом з відро і тацю канапок. Цю їжу волонтери готують для провідників. Чую:
— Ми з Сум, місяць в дорозі. Сідай, поїдемо до Рахова і назад привеземо.
Заходжу до вагона.
У купе начальника поїзда закриті штори — світломаскування. Після Львова вже можна відкривати, але тримають за звичкою. Юрій Олексійович клацає кнопку настільної лампи. На столі бачу шахи в баночці (треба відволікатися) і почату пачку сигарет:
— Ми ж поїхали, розраховували на чотири дні. Троє шкарпеток, двоє трусів. Є люди, які вже кинули палити — і дорого, і ніде. В мене самого пачка лежить другі сутки.
Чотири дні — це два тури Суми — Ворохта — Суми. Після цього бригада мала йти на вихідні. У перший тур виїхали 22 лютого, завершили в обід 24-го. Коли зранку виїжджали з Києва, за собою вже чули вибухи, а сумські родичі дзвонили: «Вам назустріч танки їдуть по рейках».
Війна тривала уже пів дня, але до Сум доїхали і в той самий день по обіді поїхали в другий тур. Заправили поїзд: вугілля, вода, чай, постіль — усе як треба. Виїхали з міста. Замість стандартного маршруту на Київ поїхали гаком на південь — Люботин, Полтава. Куди саме їдуть, не дуже розуміли. Начальник поїзда не має стосунку до локомотива й не керує рухом, а машиністи — це окрема планета. Поїзд підкоряється рішенню станції, на якій формується.
Прибули до Києва із запізненням на добу. Після того на Лівобережжі не були. Хоч кожного дня сподівалися.
— Ось тут я своїм писав, — Юрій Олексійович гортає вайбер. — 28 числа мені сказали: «Їдете додому». А 1 березня вже їм пишу: їдемо на Ворохту.
Ось так із перших днів війни вони почали вивозити людей з Києва на Захід України. Один із тих потягів, що врятували понад три мільйони людей від війни. Бувало, перевозили п’ять тисяч пасажирів за раз.
— Порахуйте самі, скільки це на 16 вагонів.
— Триста?
— У мене тут чотири дитини сиділо, — начальник показує на стіл у своєму вузькому купе, — на полиці ще стільки ж. І в туалеті по четверо людей — це в них щиталось СВ. Зараз тихіше.
І дійсно — тихо. Поїзд неспішно в’їжджає в карпатські краєвиди, а я проходжу порожніми вагонами далі. Майже всі пасажири вийшли ще у Львові та Франківську. Відкриваю двері у третій вагон. Поїзд сповільнюється на станції. Яремче.
Яремче — Ясіня
Знайомлюся з Ольгою та Ніною. Ольга два тижні тому вийшла на пенсію — це офіційно.
— По закону я могла б оставить. Но як доїхать додому? — вона із Сум. А Ніна з Ворожби. Обидві по сорок років на залізниці.
— Сьогодні 36-й день, — каже Ніна і сідає на боковому. — Я говорити не хочу, я скритна.
Провину вцілілого тут відчувають як і в тилу. Посилилося ця відчуття тоді, коли зменшився наплив пасажирів. Тут кажуть: «Герої не ми, а волонтери, ЗСУ, тероборона». Кажуть про війну: «Ми нічого й не бачили». Якось мало не потрапили під обстріл у дорозі, під Києвом. Потяг, що їхав перед ними, постраждав. Їм пощастило.
Разом з тим, коли евакуювали людей:
— Тоді ніхто не спав. Ніна стояла коло «титана» всю дорогу. У вагоні темно, дітки манюнькі, кричать. А ще ж і собаки, й коти, — каже Ольга.
— В баночці рибу везли, — додає «скритна» Ніна.
— Ми їй води добавили свіжої.
Жінки згадують, що в ті найгарячіші дні люди «поєдналися як одна сім’я». Але на пероні в Києві пасажирів саджали в поїзд поліція і тероборона, контролюючи, щоб сідали жінки і діти.
— Вони просяться: ми в тамбурі постоїмо. А в мене і в тамбурі уже по 10 людей! Оце я взяла 150 у вагон, і ще 200 по перону бігали «візьміть мене».
Окремі провідниці згадують це почуття, коли ти маєш обрати, кого взяти у вагон, а кого залишити на пероні: вагітну жінку чи пенсіонера. «Ми ж не боги», — кажуть. Неприємна роль.
— В людей — страх, відчай, у декого — наглість, — це до нас прийшла Альона, молодша провідниця.
Вона згадує невеликі конфлікти під час евакуації.
— Одна жінка двері в купе закрила — й сидить, цариця. А по проходу 100 людей стоять. І мама з дитинкою на пероні плаче. Так прийшлось двері ламати, бо вона не могла зсередини їх відкрити.
Або львівський вокзал у перший тиждень повномасштабної війни:
— Який був там безлад! Люди де стояли, там випорожнювалися. А потім одної ночі дивлюся — вже чистенько. Я думала, вони за рік сміття не вигребуть!
Але переважно провідниці згадують не конфлікти, а те, як люди були людьми. Пасажири заспокоювали чужих дітей, коли мами вже не мали сил. Провідники ставили мультики і дитячі пісні дітям зі своїх смартфонів. Роздавали пасажирам воду, поки була. А якось волонтери принесли ящик від бананів, повий маленьких іграшок.
Ясіня — Рахів
Ми проїхали тунелі, і вже на Закарпатті. У Ясіні, кажуть, є одна бабця. Вона провідникам домашню їжу готує. Живе за три кілометри від станції, але приносить їм каструльку вареників і пляшку молока.
Коля робить мені каву «три в одному», а потім іще одну. Дивиться на гори й карпатські хати.
— В нас на Сумщині гарніше, — каже. — В нас чорнозем, вода.
Скучають. Пробують відволікатися. Коля читає Гната Хоткевича про Шевченка. Жінки в’яжуть щось онукам, які тепер за кордоном. Час забирає прибирання вагонів. І організація побуту.
Окріп у поїзді є, поки є вугілля. В Києві його доводилося вантажити вручну, кілометр носити відра зі складу до вагона. На один вагон — мінімум 20 відер.
Постелі немає. В Києві пральня не працює. Як прати свій одяг? Купили відро — замочити сорочку, «аби воду бачила». Весняний одяг купили у секонд-хенді, щось узяли на гуманітарці в Рахові. Як митися?
— Пішла в туалет, да наділа ласти, да відро води вилила на себе — й дома так не покупаєшся! — сміється Ольга, показуючи, як протерлися за місяць її штани.
З миттям і пранням якось вирішилося. У кожного в купе висить мотузка або плічка, на яких сушиться одяг. Але прасувати — проблема. Переживають: залізниця вже відновила продаж квитків на потяги, але як вони до пасажирів з квитками вийдуть у сорочці непрасованій? Є варіант — віддати в Рахові на прання — так не знають, чи повернуться: «А якщо нас завтра на Харків кинуть?».
Одне слово, майбутнє невизначене.
— Ходив оце підстригатися. Думав, останній раз, але бачу, доведеться ще раз стригтися, — усміхається Коля.
Рахів — Франківськ
Поїзд спізнився до Рахова на дві години. Це означає, що у провідників менше часу на свої справи. Коля побіг до стоматолога рвати зуб. Жінки пішли в піцерію: «А що, не можемо собі дозволити?».
Йду центральною вулицею Рахова. Тут тихо й по-весняному сіро, річка повна і каламутна, черги біля ЦНАПу немає. Таксисти нудьгують у центрі, навпроти угорської церкви. Ближче до шостої вертаюся на вокзал. Там — крики.
— Тероборону! Тероборону сюди! — начальник поїзда у спортивній куртці махає руками і з матюками біжить по перону.
Якісь підлітки побили вікна у поїзді. Рахівська тероборона побігла розбиратися, радіючи, що є хоч якесь заняття. Що сталося з підлітками, невідомо. О 18:28 поїзд повільно виїжджає з Рахова. Тепер на Київ, це трохи ближче до Сумщини, вкотре ближче додому.
У темному купе провідниця Люба дуже просить мене передати подяку волонтерам, які готують для них обіди в Києві, Львові, Франківську:
— Лані, Каті, Ігорьку в Києві, Анатолію. Вони умнічкі.
У вагоні вже темно, я не бачу її обличчя. Голос її захриплий, стомлений, але твердий.
— Хочеться сприймати це як поганий сон, — каже Люба. — Но уви — ми вже скоко раз проснулись… Але стряхнулись, ожили, понімаєм — це наша обща Україна.
Джерело
